СУБЛІМАЦІЯ

Один із днів був не тільки по-літньому дуже спекотним, а ще й тихим. Тиша тут рідкість, інколи це навіть насторожує. Коли тихо, завжди здається, що ось-ось має щось трапитися. Та менше з тим – на диво, гармати теж стихли з того берега. Я навіть кілька разів спробував себе вщипнути – чи я не сплю або часом не марю. Та все добре: відчув легкий біль – ну то таке, шкіра за мить розгладилась. Думаю, раз така «п’янка», чому б не піти та не потягати залізяччя?

Десь по загашниках ми з побратимами познаходили металобрухт: якісь колеса, труби, дошки... І в одному з покинутих двориків облаштували спортмайданчик. А скільки там того діла – турнік, бруси, штанга. Як кажуть, «вільна вага». От я натягнув броник, узяв на всяк випадок «сучку» (АКСУ) та й чимчикую вуличкою до спортмайданчика. Минаю стовпи, що попадали, не витримавши артилерійських обстрілів, вирви від 120-го калібру. Тримаюсь поодиноких дерев – вони хоч якось мене маскують і ховають у тінь. Іду собі та думаю про своє. Десь за спиною здійняло куряву. Пролетіло, зі скрипом і свистом, кілька джипів, а за ними пилюка стовпом. Ну, мене вже точно так замаскувало, що навіть впритул ніхто б не побачив. Коли трохи пилюка осіла, переді мною стояла чорнява дівчина років двадцяти п’яти. У касці, з написом «PRESS» на бронику. Я собі думав пройти повз, та вона першою заговорила: — Я пишу статтю для газети «Опір». Ви ж тут уже давно? Яку ж треба мати стійкість, щоб витримувати все це... — дівчина не встигла договорити, як я її перебив. Знаю, поганий тон, але я поспішав, поки чиста година. На фронті кожна мить має ціну. Тут і зараз. Ніяких «потім». Є можливість — використовуй її на повну, бо іншої може не бути. — Ви кореспондентка, мабуть? Я не питав її ліцензії чи звідки вона приїхала. Просто почав говорити, бо й мені треба виговоритися. Коли тримаєш усе в собі, колись-таки дах зірве. Та менше з тим. — Давайте так, без пропаганди з серії про непереможну українську армію. Усе просто — сублімація. Вона витріщилася на мене. Очі й так круглі, а тепер іще більші стали. Хоча, як не крути, залишалася вродливою. Українські дівчата — найкращі. Крапка. — Ви зараз своїми очима в бронику дірку зробите, — засміявся я. — То слухайте й пишіть кожне слово. Я вам розкажу. Готові? “Сталося це торік, саме тієї пори, коли ще зима була за старшу, а весна ще не вступила у свої права. Відправили мене в “Десну” — нібито на навчання з рукопашного бою, а насправді — на курси інструкторів. Усе почалося з того, що начальник штабу з’явився зненацька, а я саме виконував вправу з чатовим. Він наставляв на мене автомат — патрон уже був у патроннику, а моє завдання полягало в тому, щоб його роззброїти. Однією рукою я мав відвести затворну раму, щоб патрон вилетів, а іншою — одночасно зняти магазин. Усе це потрібно було зробити швидко й чітко. Побачивши цю сцену збоку, навіть я б подумав, що то бійка: солдат наставляє автомат на іншого, запобіжник у положенні одиночного вогню, та раптом патрон вилітає з патронника, а магазин опиняється в руках іншого солдата, який замість добити супротивника, починає скакати й імітувати удар магазином по обличчю чатового.

Начальник штабу, не довго думаючи, зробив висновок, що це нестатутні взаємини. Чатового зняли з наряду, а мене відправили в “Десну”. Начальник штабу з сарказмом мовив: — Що, сильно мудрий? Поїдеш на місяць, там тебе навчать статутних стосунків! Я, звісно, підозрював, що справа не лише в моєму “інциденті”. Мабуть, він зі злості мене відправив, бо я відмовився бути завскладом речової служби. Ну, не хотів я ставати “каптьором по кальсонах”, не моє це. Отже, на перевиховання — у “Десну”. І ось я там. Хто служив, той знає, що це за місце. Легенд про нього чимало: нібито взимку тут клеять листя на дерева і фарбують їх у зелений колір. Але це все байки. Насправді ніякого навчання з рукопашного бою не було. Нас вивезли в ліс, поселили в бліндажі і місяць маринували за програмою навчання бійців тактики, топографії та іншої військової науки.

Спочатку ми мали пропустити все це через себе, щоб збагнути на власній шкурі. Вирішили почати з імітації бою, максимально наближеного до реальності. Посеред “бою” умовний командир раптом закричав: — Семене, у нас трьохсотий! Доставити бійця до евакуації!

«Ну, — думаю, — зараз занесу “тіло” і заодно зашарюсь із медиками». Ага, як би ж то! Тіло важило з центнер, але якось, з горем навпіл я підняв цей “трьохсотий” вантаж на плечі. Ще його і свій автомат прихопив. Аж тут фаза друга — «ходу-пароходу». Пройшов метрів двадцять, і сил не стало. Скинув «пораненого» додолу, як мішок з бараболею. У мене задишка, дихаю, як паровоз, відкашлююсь. Думаю: «Ну, за реальних обставин це б просто було два по двісті!». Саме після цього мене «попаяло». Перестав хавати все підряд, взявся за себе. Тепер усе строго: білки — 2 грами на кілограм ваги, вуглеводи — 4 грами, жири — максимум 60–70 грамів. Пробіжки через день, у степ, аж туди — он, бачиш, розбиті будиночки? Та й штангу почав жати. Сто днів — і мінус вага: зі 120 кг на 96. Пурхаю, як метелик. За півтора року системної роботи вже жму 170 кг, а бігаю по 7 км. Була ще одна оказія. Якось FPV-дрон гатить нам у старлінк. Зв’язку немає, ми сидимо, як кошенята — сліпі й глухі. Що робити? А пес його зна. Я вирішив бігти до краю села, щоб знайти якогось командира і дізнатися, що робити: наступати чи стояти. Натягнув броник, вийшов із підвалу. Оглядаюсь — тиша, ані рудої миші. Прямую до кінця села, ховаючись у “зеленці” — що залишилося з кущів і дерев. Іду собі, аж тут над вухом дзижчить. «Бляха, дрон!» Як дав драла, а він за мною! Я в розбиті двори, він туди ж. Я в кущі, а він висить наді мною. Бігав я так, може, годину, поки в нього батарея не сіла. Коли він відлетів на зарядку, я сів перевести дух і подумав: «Це ж я його так загнав, що в нього батарея сіла!». Так до чого я веду. Якось побратими сказали мені: — Дронові чи снаряду байдуже, скільки ти жмеш чи як швидко бігаєш. І справді, їм по цимбалах, який ти. Вб’ють на раз. Але справа не в цьому. Я думаю, що ця «сублімація» витягла мене з того кратера війни, щоб кукуха не поїхала. І, до того ж, тепер я можу зробити щось корисне на полі бою. Як мінімум, витягти бійця до евакуації.

Ну, ось, думаю, цього вам вистачить для матеріалу. Ніякої особливої стійкості тут немає. Хочеш вижити — будеш тренуватися. Якось так. Тож перепрошую, та поки не грюкає і не бахкає, я б хотів, із вашого дозволу, потягати залізо...