ЗА ЩО ВОЮЄ ДОБРОВОЛЕЦЬ

Доброволець  їхав з відпустки на фронт і не відводив погляд від дзеркала, де відбилась справжня осінь з одвічною красою. Бліда паморозь гуляла ярами - вкрила сріблом землю, поорану при долинах та зарослу за краєм полів. Обабіч дерева, вкриті золотаво-рожевими шатами, тяглись уздовж дороги. Сонячний диск висів над кронами, пронизуючи, мов рапірами, ліс і промінням вриваючись в бокове скло таврійської тачанки. 

Доброволець Жилка приспустив скло. Периферійним поглядом ловив, як гілля дерев жбурляло листя, що повільним танцем падало додолу, відбиваючись у боковому дзеркалі та лишаючись десь там, поза ним. 

«Позаду екватор другої осені, —  промайнуло в думках. —  Тут вона справжня, із запахом свіжості та золотом барв, розлилася лісами до самого небосхилу. Невдовзі інші декорації: пропахла спаленими степами осінь, скудні  штурпаки, що були деревами, пишнота крон, зрізана уламками, та земля,  переорана вирвами від КАБів та артилерійських снарядів». 

    На перетині двох областей стояв блок-пост.  Жилка  помітив знак «STOP» і пригальмував. Автомобіль повільно минав бетонні перешкоди, що в шаховому порядку лежали поперек дороги. Зауважив людей у поліцейській формі, в розгрузках з раціями, магазинами від АК, та блискучі нагрудні значки. Один з них змахнув жезлом. Жилка з’їхав з дороги і приспустив бокове скло.

— Доброго дня, старший лейтенант Лихохаря, — худорлявий поліціянт  років тридцяти, примружившись, приклав правицю до головного убору.

— Бажаю здоров’я, — спокійно озвався Жилка.

— Автомобіль стоїть на балансі частини? — запитав офіцер.

— Ні.

— Тоді я змушений конфіскувати: автомобіль не розтаможений, а ви —  порушник закону України. Документи на автомобіль — вийди з машини! —  старлей так крикнув, що аж заслинився, витер тією ж рукою слиз із губ, що нещодавно розповзались у вітанні, і лукаво посміхнувся, протираючи руки. 

— Ви шуткуєте, шановний? Ви як представник закону маєте  допомагати ЗСУ на блок-постах, щоб москальські ДРГ не проникали в країну, натомість хочете віджати цю бляху, яка на вагу золота на фронті. Їх і так бракує — вони ж в один кінець їдуть! Нарід тягне з дому останнє, а ти — «порушую закон»!  

— Ти пʼяний? — старлей нахилився до вікна хіпстерською борідкою з кетчупом і замастив скло — став принюхуватись своїми ніздрями до салону, як вівчарка.

— Що ви шукаєте копито з-під дохлої кобили? Бачу, вам так кортіло зупинити мене, що забули привести себе до ладу після трапези хот-догом! — Жилка ледве стримувався, щоб не засміятись перед поважним поліціянтом.

 Старлей відвернувся, витираючи рукою кетчуп з бороди.

— У тебе є право оскаржити моє рішення встановленим порядком, — руки мʼяли документи на авто. 

—  Між Вінницькою і Черкаською областю війни немає? Ось що я скажу: логіка — велике мистецтво помилятися в повній упевненості, що ти маєш рацію! —гнув свою лінію Жилка. 

З початком війни у всіх був один шлях, який згодом, немов павутина, розбігся на  тисячу доріг. Один лишився боронити край, інший в тилу донатить. Третій виїхав з країни, а четвертий безбожно загруз у корупції. 

Війна висвітлює тіні, про які в мирний час ти б і не подумав. Ніби людську душу скальпелем  розчленили, а вона так і не зажила… 

Усередині почуття шалено танцювали сальсу — спустошеність  перейшла в злість і тримером пішла жилами до самих долонь, перетворивши їх в кулаки. Стримувало тільки те, що Жилка розумів: розщепленість в голові  старлея Лихохарі — це блюзнірство, марнославство та снобізм заради карʼєри чи навіть наживи. 

— Скажи, старлею, то за що ми воюємо, щоб  під час війни свої ж менти машини віджимали? Це така дяка? Знаєш, чим закінчиться ця оказія? Я з «калаша» просто розстріляю цю тачанку або обіллю бензином і підпалю, але тобі вона не дістанеться! — Жилка чітко дав зрозуміти, що так просто тачанку не віддасть.

—  Їжджай за своїми медальками, з тобою нех… говорити, — Лихохаря, невдоволено  плюнувши, пожбурив документи в  привідчинене вікно.  

Документи розлетілись салоном, як опале листя. Як марні сподівання… 

Доброволець Жилка натиснув на газ.