БО ВЖЕ ТОЙ ДЕНЬ, КОЛИ...

Мою Ти душу спас для щастя, 

тож з уст зриваються слова подяки...

Книга Псалмів, 71

Пам’ятаєш той день? Вітер шалено тріпав гілля дерев, гнув їх до землі, а ти йшов у туман, без явної причини, але з іскрами в очах. Тепер пам’ять — твоя опора, твоя сила, твоя мотивація.

Без роздумів, без сумнівів, ти просто взяв до рук калаш,  за Батьківщину топити. Чорти б їх ухопили, тих москалів! Ти не міг стояти осторонь і ховатися в підвалах, чекаючи, що буде завтра. Бо ті, хто поруч, ті, хто тебе лікував, тягнув із проваль і недуг, не заслуговують залишитися беззахисними.

І ти йдеш не за владу, не за чужі інтереси, а за свій простір, де маєш зробити щось справжнє. Щось, що не суперечить твоїм цінностям. Ти хочеш залишити нащадкам не попіл, а світ, що сяє. Тобі залишили війну, як бунт проти химери, а ти хочеш передати новонародженим українцям спадщину світла.

Тому ти береш калаш і прямуєш дорогою в один кінець. Героїка? Еге ж. Але який із тебе вояка? Ти ж, бляха, і йоти не тямиш у військовій справі. Яка тактика? Яка стратегія? Підготовки — нуль! Ти б і хвилини в тому кратері пекла не вистояв в той день, коли… Але підживлює, мов струмом, думка, що ти не маєш права просрати свій край.

У тебе вже немає вибору. Ти вирішив це підсвідомо — в той день, коли. І тепер, з перших днів, ти граєш із війною в шахи, хід за ходом, фігура за фігурою, партія за партією, знаючи, що програти не можеш.

Бог і молитва бережуть тебе від твого цейтноту ліпше за броник. Бо хто, як не Він, тримає твою душу, коли ти стоїш між життям і смертю? Ти маєш відпочити після бойового, адже ніч безжально тримала тебе в своїй наковальні обстрілів.

Ти вивчив звуки війни, як музикант вивчає ноти. Свист — мимо. Вихід без звуку — недалеко, це танк чи САУ. Ти не знаєш, коли й де прилетить, але слух налаштований на цю моторошну симфонію ночі, що розрізає темряву, мов святковий торт. І все це летить у тебе.

Ти — піхотинець. І ти дивишся в ніч, напружений, вдихаєш повітря впереміш із порохом та  попелом, а інколи й отруту, що прилітає разом зі снарядом. Ти тримаєш периметр. Ти не спецура, що може відійти. Ворог вступив у війну і не зупиниться, а ти — той, хто має його стримати. І нехай у твою сторону летять гради, злива фугасів, токсичні хмари, термобаричне пекло та інше лайно. Ти стоїш, бо ти — піхотинець.

Під ранок, на світанку, коли небесне плато стає прозорішим і темрява непомітно перетікає в ранкову сірість, ти бачиш, як туман клубочиться ярами та долинами. Тиша. Ніхто не б’є зі стволів, лише сиво-молочний дим із запахом “Lucky Strike” крадеться над землею, як шпигун.

Бойовий офіцер, схилившись над картою, думає, курить, знову думає. Він клопочеться, здається, весь час. Коли йому було діло до тебе? Але цього разу, піднявши погляд від карти, він видихає дим у щілину прочинених дверей підвалу. І цей погляд пропікає тебе і, здається, ось-ось спопелить. Але його голос звучить спокійно, командно:

— Коли змінишся, спати не лягай. Їдемо за провізією, тут скоро миша повіситься.

А ти лише мрієш про те, як би залізти під свої сходи в передбаннику, заповзти в спальник і пірнути в сон, бо тебе рубає, ось-ось заснеш на ходу. Але де там! Не сміши Його своїми планами — Він краще знає, що тобі потрібно в той день, коли… 

Саме в те місце, де ти мав сховатися в спальник, прилітає 120-й калібр.

Ти читаєш у «синьці»:

— Нас обстрілюють, не вертайтесь.

Місце, де ти мав спати, тепер — руїна. Ти народився в сорочці. Ставиш повідомленню плюсик, але насправді знаєш: саме Він не дав тобі заснути, саме Він тебе за провізією послав. І тепер ти бачиш у цьому знак: Бог діє через людей.

Ти відчуваєш Його присутність, бо Він — Бог, і Він є. Крапка. Не раз іще відведе тебе від біди, бо наглядає за тобою.

Цього разу працює танк, розбирає будинок, хоче тебе дістати. Але ти знову знаєш — в той день, коли ти твердо знаєш:  “In God We Trust “(«Ми віримо в Бога»).

Двадцять хвилин тому Він посадив тебе у вантажний бус і відправив в інше село. Та байдуже, що, як колоду, кинуло на дорозі. Зате цілий.

Потім на додачу — три прямих влучання КАБів по 250 кг. І ти виживаєш. Прокручуєш про себе 90-й псалом, наче мантру. Виходиш із попелища, як фенікс, нахапавшись чорного диму, що роз’їдає легені. Прозріваєш від того, що навколо каменя на камені не лишилось. Усе стерто дощенту.

Це твоє друге народження. Дрон скидає смертоносний вантаж прямо у підвал, а гранати, наче жіночі підбори, торкаються сходів, відскакують, як тенісні м’ячики, і рвуть усе навколо. Осколки розлітаються на всі боки, але ти лишаєшся живий — завдяки Йому.

Ти ще дихаєш разом із Батьківщиною, але ти вже не той. Тисяча днів війни стерли ілюзії героїки, виснажили, випили тебе, як завжди п’ють до дна.

Та одне ти збагнув за цей час: у той день, коли лише з Його волі ти живий. 

Лише молитва і терпіння. Лише молитва і терпіння…

Кажуть, диявол ховається у деталях. Проте ти точно знаєш, що крізь деталі проступає Бог.

В той день, коли…

Бо «Хто б зо всього цього не пізнав, що Господня  рука це зробила?» (Йова 12:9)