БЕТМЕН

Взвод саперів-їжаків нашвидкуруч вантажив ящики з ТМками, тротилом та вибухівкою. Щочотири хвилини крила арта, розкидаючи навсібіч землю з осколками упереміш. Орлан завис над КамАЗом.

— По машинах! — Богданович, старший офіцер інженерно-саперного взводу без комбата прийняв рішення змінити дислокацію. Поки руzня перезаряджалась для чергового обстрілу, їжаки позастрибували хто в КамАЗи, хто по джипах,  давши драла польовою дорогою — уздовж лісосмуги  до сусіднього села в ярку, арта вже туди не діставала.

— Згоден, сенсу не було там лишатись – орлани змалювали, арта точно почала класти. Хай йому грець, якби прилетіло нам у двір, ото був би бабах! – Мавік тиснув на педаль акселератора.

— А що було б з нами, якби в ті ящики прилетіла б стодвадцятка? – Богданович запалив цигарку.

— Ха-ха-ха, точно б інвалідами не були! – Мавік сипнув чорного гумору.

Глибока Макатиха тяглась в здовж старої дороги до Слов’янська. Колона на залізних конях зі шлейфом пилу та тоннами смерті за спиною влетіла в село.  Вечоріло, сонце сідало за виднокрай, птахи наполохано перелітали з гілки на гілку. Їжаки зупинилась біля сільради між дерев, де майорів жовто-блакитний прапор.

— Мавіку, сухпайки збери — для місцевих! — Богданович озирнувся довкруг — ні душі. 

Поки Мавік рився в багажнику позашляховика і шукав провіант для місцевих, дитяча цікавість вивела з кущиків замурзьохане хлопʼя років десяти в камуфляжі, що висів на ньому. Пальці були губилися далеко в рукавах, набагато довших за руки, що чіплялись за нескошену траву перед сільрадою.

— Командір, война! Мені маму треба захищати – пєстік трофейний чи граната не завалялась в загашнику в тебе? — звернувся малий до Богдановича, човгаючи завеликими берцями. 

— А не ранувато пєстік в руки брати?! — Богдановича вразила недитяча рішучість.

— Я буду воєнним! — з серйозним виразом обличчя  сказав, як відрізав малий

— Тебе хоч як звуть, воєнний? — щиро усміхнувся офіцер до хлопчини.

— Костя! — зухвало перла дитяча гордість.  

Війна увірвалась у свідомість дитини,  між убивством батька сепаратнею, та між старшими братами по різні боки барикад. Найстарший воював в лавах ЗСУ, а з середніми бився та ненавидів їх, інколи  називаючи їх сєпарами.

— А, командір, бачу Ак-74 в тебе на 5,45. Та то таке – розбираю і збираю на раз! — думками хлопчина був далеко від дитинства, краще орієнтуючись в автоматах та матюках, ніж у таблиці множення, а як щиро розмовляв українською! 

— У мене все добре! Зараз я тобі вишлю фото, треба допомогти з формою одному захиснику! — Богданович відправив голосове  дружині, та показала в Польщі фото – і пішло по всій Європі. За якийсь час прислали хлопчиську форму за розміром разом з берцями – ще нічому так не радів Костик, як новенькій формі!

Коли прилетів град, розкидаючи касети по Макатисі, їжаки нарекли Костика позивним Бетмен за спритність, з якою ховався в одній точці, а вигулькував з іншої, немов кажан.

— Ти живий, Бетмен?  — переживав Богданович скоріше за малого, ніж за себе.

— Командір, бляха, ти понімаєш... та дай  пєстіка неучтьонного, – випірнуло з-під паркану тіло малого з круглими очима кота.

— Тільки не лайся, — в офіцера наче камінь з душі впав.

— Командір, візьми мене в Слов’янськ, я там ніколи ще не був – на морозиво!

Богданович  посадив у “Форестер” малого і повіз до міста.

— Командір, диви, який джип в мусорів, чого ви в них не відіжмете його? Ви ж воєнні, сильніші за них, — минаючи блок-пост, малий поглядом провів припаркований “Дастер”. 

Богданович придбав малому морозиво і взяв його до штабу — посадив на лавочці, де той демонстративно смакував морозиво.

— Тримай, солдате! — повз хлопчину вештались вояки, тицяли  шоколадки та цукерки. Бетмен понапихав ними кишені про запас.

— Ти хто такий? — комбат вийшов на перекур. Бетмен оцінююче зиркнув на нього.

— Я тобі не зобовʼязаний відповідати – це військова таємниця! А  ти сам хто такий?

— Я командир!

— Який ти командир? Он командир! — Бетмен тицьнув на Богдановича. Усі, хто чув, разом з Комбатом рвали животи від сміху. Тільки Бетмен був не по-дитячому серйозний.