Про автора:

Той, хто ніколи не здається
Семен Українець
Коли в 2014 році російські загарбники захопили Крим, він утратив діючий бізнес. Проте не сидів склавши руки, а побудував бізнес в Україні.
Коли його накрила депресія, він почав бігати і згодом пробіг марафонську дистанцію, залишивши позаду
свої проблеми.
Бізнесмен, що став бійцем і боєць, що став письменником.
ЧОМУ Я ПИШУ?
Я НЕ ХОЧУ ЙТИ В ЕГРЕГОР ВІЙНИ З ГОЛОВОЮ.
Я ХОЧУ ЗАЛИШАТИСЯ В ЕГРЕГОРІ ТВОРЧОСТІ,
БО ПОКИ ЛЮДИНА ТВОРИТЬ, ВОНА МАЄ НАДІЮ НА МАЙБУТНЄ
Майбутнє — розмите, наче мильна бульбашка, що лусне в будь-який момент. Напруга накопичується в тілі. Смерть у війні — не якийсь поодинокий випадок. Це константа, умова, що залазить тобі у думки. Ти живеш із нею. Вона ніби завжди друга в кімнаті.
Тіло розуміє це швидше за розум. Воно перестає довіряти тиші. Забуває, що таке спокій. Тому напруга тут тисне катком, і це норма — тут норма стає пасткою. Егрегор війни живиться не страхом. Він живиться відсутністю альтернативи.
Доки війна — єдиний сенс, вона тотально затягує тебе з головою у свою безодню. Людина не ламається від болю. Вона ламається, коли більше нема куди дивитись, у що ввірити.
Повернення додому нічого не змінить.
ЕГРЕГОР ІДЕ ЗА ТОБОЮ — ВІЙНА ЗАЛИШАЄТЬСЯ ЯК СПОСІБ МИСЛЕННЯ.
ЯКЩО ЦЬОГО НЕ УСВІДОМИТИ — ВОНА СТАЄ ФАНТОМОМ, ЯКИЙ РАНО ЧИ ПІЗНО РОЗДАВИТЬ КАТКОМ.
ТОМУ Я ПИШУ — ЯК АКТ ВІДОКРЕМЛЕННЯ СЕБЕ З ТІЄЇ БЕЗОДНІ.
Фрагменти з книг
Книга про батальйон що входила в склад одної БТГР. На початку травня 2022 року цілий армійський корпус русні, хоч і потріпаний, але 36.000 стволів відступає з Ізюму на Слов'янськ. Книга про українських солдат, які в окопах чергують по ротно до 800 чоловік і мов спартанці зупиняють орду. Бійців четвертої роти привезли до похиленої таблички з написом «Заповідник». Це було під Слов’янськом. Табличка стояла криво, ніби її не раз копали ногами й щоразу ставили назад як попало. Виглядала ущербною: літери вигоріли від донбаського сонця, метал з’їла іржа. За нею стояв сосновий ліс — тихий, байдужий до прибульців. Він робив своє — пах хвоєю, хитався від вітру, інколи тріщав сухими верхівками десь під небокраєм. Двері автобусу розчахнулися різко, наче паща. І з них посипались — як бараболя з мішка — вояки. В повній амуніції, з автоматами, кулеметом, парою гранатометів. Слідом полетіло їхнє «життя»: баули, пакети, каструлі, напхані речами рюкзаки. Навіть валіза на коліщатках та електричний конвектор. Загалом — усе, що змогли витягти з хат і притягти за тисячу кілометрів, самі не розуміючи: «Нахіба то всьо тра?». Збоку це виглядало не як ТрО, а як циганський табір, що випадково заблукав у нетрі. Не вистачало тільки гітари та пісні біля багаття. То був привал. Ротний десь здимів шукати начальство, а бійці обступили купу речей, наче вогнище. Доброволець із позивним Малий відійшов трохи вбік. Сів на баул — важко, спорядження давило до землі зайвими кілограмами. Каску не знімав: вона насунулася на саме чоло. Зверху — тактичні окуляри в чохлі з написом «Малий Сера», виведеним чорним маркером москальською. В разі чого щоб ті прийняли за свого. Криво, зате видно, чиє. Москальською, в разі чого щоб прийняли за свого і не пристрелили...Його кругле лице вкрилося щетиною — не доглянутою, не «барбершопною», а хаотичною, то густішою, то рідшою місцями. Бо зараз у нього інші акценти: він у вирі, де не стрижуть бороду і не думають, як виглядати за писком сучасної моди. Погляд насторожений, але з тією живою цікавістю людини, яка опинилась у зовсім незнайомому місці. На ньому — турецький мілітарний піджак, щільний і грубий. Секонд-хенд. Вигорілі коричнево-жовті плями без чітких меж, ніби їх саме турецьке сонце розмазало по тканині. Османи списали цю форму й передали як «підгон». Європа тоді постачала чим могла: від сухпаїв до зброї. Сам піджак виглядав добротно — не те що деякий ширужиток. Зверху — броник. Він вдавлював тканину в груди, стягував плечі, робив поставу важчою. Поруч Малий поклав «весло» — АК-74 — щоб одразу схопити. Він зірвав довгу травинку, що стирчала вище за інші, встромив у рот і сидів мовчки, дивлячись перед себе. І броник тримав його так само, як він тримав себе — у постійній готовності до будь-чого. Ліс перед ним був зовсім не таким, яким його бачать туристи. Високі сосни тулились одна до одної, хвоя густо закривала верхівʼя. Пахло смолою й сирістю від річки. Піщаний ґрунт був мʼякий, засипаний шишками й сухостоєм, що хрускотів під ногами. Між деревами відкривались просвіти — поле, край лісу, шматки неба. І небо тут було величезне, чисте. Дика матінка-природа краю давніх скіфів і сарматів. Між крейдяних схилів та печер — ніби кістка, що вилізла із землі, де ще можна було натрапити на ченців-старовірів, тягнувся Сіверський Донець. Річка звивалась десь у самій гущі сосен і дубів. Це місце могло б зцілювати. Але тепер — ні. Тепер ліс ховав у собі танки, КамАЗи, ЗІЛи й сотні людей у мілітарі — від очей «Орлана». І за цією технікою вже майже не було видно тієї дикої далечіні. Повітря пахло не тільки хвоєю, а й соляркою, мазутом, гаром металу. Птахів майже не лишилось — мабуть, техніка давно їх розполохала. Малий вдивлявся між гілками, намагався хоч одного побачити — але марно. Він сидів, жував травинку і думав лише про одне: куди їх привезли? Бо слово «заповідник» зовсім не відповідало реальності, та й сам він — далеко не турист. Раптом перед ними зупинився «ЗІЛок». З’явився ротний з позивним Лис разом із чоловіком у мультикамі. Той уважно вчитався в папірець, спершись на бампер, а потім глянув на бійців таким тривожним поглядом, що й ворогу не побажаєш: — Мужики… якщо ви підете туди, куди написано, то у вашому місті буде великий траур. З Ізюма відступає, хоч і пошарпаний, але цілий корпус зайд. За тридцять тисяч стволів… Тримайтесь, братчики. «Схожий тип на розвідника», — подумав Малий.....

Звернення автора

Дорогі друзі!
Я дуже вдячний за вашу неймовірну підтримку та теплі слова, які ви надсилаєте мені.
Кожен , хто читає мої книги, стає частиною моєї історії, і це для мене надзвичайно цінно.
Дозвольте висловити вам свою щиру шану та повагу за вашу відданість.
Коли я дізнаюсь, що мої книги знаходять шлях до ваших сердець та домівок, це надихає мене.
Ви — моє джерело сили та натхнення.
До нових зустрічей на сторінках моїх творів!
З найкращими побажаннями,
Семен Українець
Відгуки

Любко Дереш
Письменник
Перш за все, я дякую за те, що Ви є, за те що Ви захищаєте нас. Захищаєте Україну. І особисто Вам я дякую за те, що Ви продовжуєте писати. Для мене це дуже й дуже важливо, що, будучи в надзвичайно важких умовах, Ви знаходите час, можливості, внутрішні сили... "Залізний дощ" ідеально втілює філософію письменника. Ви - письменник. Писати не тому що , а всупереч. Коли ми пишемо, то якраз починаємо жити, ми починаємо народжуватись. Ви це зрозуміли й проговорили. І я захоплююся Вами і тим, які зусилля Ви робите над собою, щоб змінюватися та щоб писати краще. Хай Господь Вас захищає. Хай всі сили небесні Вас оберігають. Бережіть себе! Я дуже сподіваюсь, що я Вас побачу та зможу потиснути Вам руку. Дуже дякую!























