Книга про батальйон що входила в склад одної БТГР. На початку травня 2022 року цілий армійський корпус русні, хоч і потріпаний, але 36.000 стволів відступає з Ізюму на Слов'янськ. Книга про українських солдат, які в окопах чергують по ротно до 800 чоловік і мов спартанці зупиняють орду. Бійців четвертої роти привезли до похиленої таблички з написом «Заповідник». Це було під Слов’янськом. Табличка стояла криво, ніби її не раз копали ногами й щоразу ставили назад як попало. Виглядала ущербною: літери вигоріли від донбаського сонця, метал з’їла іржа. За нею стояв сосновий ліс — тихий, байдужий до прибульців. Він робив своє — пах хвоєю, хитався від вітру, інколи тріщав сухими верхівками десь під небокраєм. Двері автобусу розчахнулися різко, наче паща. І з них посипались — як бараболя з мішка — вояки. В повній амуніції, з автоматами, кулеметом, парою гранатометів. Слідом полетіло їхнє «життя»: баули, пакети, каструлі, напхані речами рюкзаки. Навіть валіза на коліщатках та електричний конвектор. Загалом — усе, що змогли витягти з хат і притягти за тисячу кілометрів, самі не розуміючи: «Нахіба то всьо тра?». Збоку це виглядало не як ТрО, а як циганський табір, що випадково заблукав у нетрі. Не вистачало тільки гітари та пісні біля багаття. То був привал. Ротний десь здимів шукати начальство, а бійці обступили купу речей, наче вогнище. Доброволець із позивним Малий відійшов трохи вбік. Сів на баул — важко, спорядження давило до землі зайвими кілограмами. Каску не знімав: вона насунулася на саме чоло. Зверху — тактичні окуляри в чохлі з написом «Малий Сера», виведеним чорним маркером москальською. В разі чого щоб ті прийняли за свого. Криво, зате видно, чиє. Москальською, в разі чого щоб прийняли за свого і не пристрелили...Його кругле лице вкрилося щетиною — не доглянутою, не «барбершопною», а хаотичною, то густішою, то рідшою місцями. Бо зараз у нього інші акценти: він у вирі, де не стрижуть бороду і не думають, як виглядати за писком сучасної моди. Погляд насторожений, але з тією живою цікавістю людини, яка опинилась у зовсім незнайомому місці. На ньому — турецький мілітарний піджак, щільний і грубий. Секонд-хенд. Вигорілі коричнево-жовті плями без чітких меж, ніби їх саме турецьке сонце розмазало по тканині. Османи списали цю форму й передали як «підгон». Європа тоді постачала чим могла: від сухпаїв до зброї. Сам піджак виглядав добротно — не те що деякий ширужиток. Зверху — броник. Він вдавлював тканину в груди, стягував плечі, робив поставу важчою. Поруч Малий поклав «весло» — АК-74 — щоб одразу схопити. Він зірвав довгу травинку, що стирчала вище за інші, встромив у рот і сидів мовчки, дивлячись перед себе. І броник тримав його так само, як він тримав себе — у постійній готовності до будь-чого. Ліс перед ним був зовсім не таким, яким його бачать туристи. Високі сосни тулились одна до одної, хвоя густо закривала верхівʼя. Пахло смолою й сирістю від річки. Піщаний ґрунт був мʼякий, засипаний шишками й сухостоєм, що хрускотів під ногами. Між деревами відкривались просвіти — поле, край лісу, шматки неба. І небо тут було величезне, чисте. Дика матінка-природа краю давніх скіфів і сарматів. Між крейдяних схилів та печер — ніби кістка, що вилізла із землі, де ще можна було натрапити на ченців-старовірів, тягнувся Сіверський Донець. Річка звивалась десь у самій гущі сосен і дубів. Це місце могло б зцілювати. Але тепер — ні. Тепер ліс ховав у собі танки, КамАЗи, ЗІЛи й сотні людей у мілітарі — від очей «Орлана». І за цією технікою вже майже не було видно тієї дикої далечіні. Повітря пахло не тільки хвоєю, а й соляркою, мазутом, гаром металу. Птахів майже не лишилось — мабуть, техніка давно їх розполохала. Малий вдивлявся між гілками, намагався хоч одного побачити — але марно. Він сидів, жував травинку і думав лише про одне: куди їх привезли? Бо слово «заповідник» зовсім не відповідало реальності, та й сам він — далеко не турист. Раптом перед ними зупинився «ЗІЛок». З’явився ротний з позивним Лис разом із чоловіком у мультикамі. Той уважно вчитався в папірець, спершись на бампер, а потім глянув на бійців таким тривожним поглядом, що й ворогу не побажаєш: — Мужики… якщо ви підете туди, куди написано, то у вашому місті буде великий траур. З Ізюма відступає, хоч і пошарпаний, але цілий корпус зайд. За тридцять тисяч стволів… Тримайтесь, братчики. «Схожий тип на розвідника», — подумав Малий.....